| Богдан | Дата: Понеділок, 14.03.2011, 19:00 | Повідомлення # 1 |
Група: Адміністратори
Повідомлень: 605
Статус: Offline
| Перш ніж собака навчиться йти "поруч", її доводиться дуже довго тренувати на повідці. Тут слід відпрацювати дві команди - наказ йти "поруч" і дозвіл відійти, і, на мій погляд, друге значно важче. Контр наказ лежачому собаці "К мені!" їй добре зрозумілий, і вона незабаром вивчається не рухатися, поки його не почує. Але команда "Вперед!", що дозволяє собаці відійти від господаря, природно, не так зрозуміла. На початку навчання краще всього зупинитися, сказати "Вперед!" і почекати, поки собака не рушить вперед. Собаці ні в якому разі не можна дозволяти відходити убік за власною ініціативою, інакше вона вирішить, що їй це дозволено, і тим самим в значній мірі будуть зведені нанівець вже досягнуті результати.
Ще одна трудність полягає в тому, що розумний собака дуже скоро починає розбиратися, дасть на неї повідець чи ні, і часто ігнорує команди, коли його з неї вперше знімають. Тому із самого початку собаку слід привчити до вузького легкого повідця, який вона практично відчуває лише в той моменту, коли його різко смикають. Собака, мабуть, не в змозі зрозуміти тут причинний зв'язок - в усякому разі, на початку навчання Стасі виконувала команду "Поруч!" завжди, коли на ній був повідець, незалежно від того, тримав я його чи ні і яка відстань нас розділяла. Без повідця вона відчувала себе "вільною" і не виконувала команди. Навіть добре виучений собаку слід час від часу водити на повідці "для освіження пам'яті". В цілому, проте, як з командою "Лежати!", не слід в кожному випадку вимагати обов'язкового виконання букви закону за умови, що собака у всьому добре розібрався і виконує команду бездоганно. Стасі ще щеням часто забувала сенс команди "Поруч!", але в цьому не було нічого страшного, оскільки необхідність в команді незабаром взагалі відпала: у відповідних ситуаціях Стасі йшла "поруч", дотримуючи всі правила не менше строгий, чим призовий пес на випробуванні. Коли, наприклад, рух по вулиці посилювався, вона по власному почину пристроювалася до моєї ноги, і я не побоювався втратити її навіть в густих натовпах, що незмінно заповнювали вокзали в роки війни. Вона точно слідувала за кожним моїм кроком, так що її шия весь час була в мого лівого коліна.
З великою зворушливістю вона удавалася до такого добровільного самообмеження і тоді, коли вона була вимушена боротися із спокусою - наприклад, коли ми йшли через скотний двір, де перелякані поява рудого вовка кури починали кудкудакати і кидатися, немало зусиль, аби приборкати природне бажання розправитися з ними. У цих випадках Стасі, аби встояти перед спокусою, притискалася до мого лівого коліна. Вона тремтіла від збудження, ніздрі її роздувалися, вуха стояли сторч, і я буквально бачив, як натягує невидимий повідець, який вона на себе наділа. Звичайно, Стасі ніколи не використала б свого уміння ходити "поруч", якби в юності не відпрацювали всі головні його правила, і все-таки мені приємно думати, що собака, вивчивши цей урок, не просто рабськи його повторює, але може застосовувати його з вибором, аби не сказати - творчо.
|
| |
| |
