Порода — це група тварин, що мають спільне походження й спільні риси, які передаються спадково.

Зараз ми кажемо «стародавня порода», а люди впродовж багатьох століть вели відбір, не замислюючись над тим, що вони виводять якусь породу собак або ж інших тварин. Відбір був твердий, а часто жорстокий. Непотрібних убивали. А якщо був потрібен новий чотириногий працівник, залишали цуценят лише від працьовитих батьків — аби й цуценя теж виросло трудящим. Як визначити, чи буде воно таким, по маленькому цуценяті? Найпростіше вибрати схожого на батьків-трудівників. Як визначити схожість? Найлегше зробити це за типом, за кольором шерсті. І якщо місцевість, де використовують цих собак, невелика, то формується порода, однорідна не тільки за робочими характеристиками, а й за типом, кольором шерсті та іншими зовнішніми ознаками.

Саме так формувалися так звані аборигенні породи. Є ще й заводські породи — продукт більш пізнього часу, організованого собаківництва. Це або аборигенні породи, офіційно визнані кінологічними, собаківницькими організаціями, або ж заново створені.

Людям властиво систематизувати своє оточення, і тому породи собак поділяють на групи. Можна за призначенням — мисливські, службові й декоративні. Але зараз багато порід здобувають нові спеціальності, наприклад мисливці лабрадори й біглі працюють іще й як службові собаки, окрім того, собак практично всіх порід люди тримають як компаньйонів. Тому зараз собак поєднують у групи швидше за спільністю давніх коренів: догоподібні собаки, вівчарські собаки, такси, тер'єри, хорти тощо.

У наш час існують більше 400 порід собак, які зовсім не схожі одна на одну, але процес створення нових триває й зараз.

Породи живуть своїм життям — з'являються, діляться й зникають через примхи долі й втрату інтересу до них. А зараз ЮНЕСКО оголосила всі існуючі породи домашніх тварин надбанням людства.

Вважається, що першу наукову класифікацію порід собак зробив відомий французький натураліст Бюффон, який жив у XVIII столітті. На той час вже було відомо близько сотні порід. За основу своєї класифікації Бюффон взяв форму і характер вух. До однієї групи він відніс собак зі стоячими вухами, до іншої — з напівстоячими, далі — з висячими, в особливу групу він об'єднав собак з «в'ялими» вухами тощо. Але вже за більш ніж сім тисячоліть до Бюффона люди не тільки добре розрізняли породи собак, але й по-своєму класифікували їх. Це зараз нову породу собак можна створити протягом 20 — 50 років, а у давні часи на це було потрібно набагато більше часу. І тим не менше ще за кілька тисячоліть до нашої ери існували різні породи собак, які були зовсім не схожі одна на одну. У всьому світі найбільш уніфікована система класифікації собак Міжнародної кінологічної федерації, яка змінюється час від часу за рішенням Генеральної асамблеї FCI. У цій класифікації кінологи намагаються знайти баланс між історією утворення порід, особливостями їх статури і принципами використання. Ухвалена в 1990 році, ця система поділяє всі існуючі породи собак на 10 груп, виходячи з традицій, історії порід, специфіки використання.

* Група 1 — вівчарки та собаки-пастухи (крім швейцарських собак-пастухів).
* Група 2 — пінчери, шнауцери, молоси та швейцарські собаки-пастухи.
* Група 3 — тер'єри.
* Група 4 — такси.
* Група 5 — шпіци та примітивні.
* Група 6 — гончаки та споріднені породи.
* Група 7 — лягаві.
* Група 8 — ретривери, собаки по птиці та «водяні» собаки.
* Група 9 — собаки-компаньйони та тої.
* Група 10 — хорти.

Формування різноманіття порід собак базувалося на наступних умовах (ознаках, критеріях): генетичні задатки — походження; умови життя та роботи — екологія; специфіка використання людиною — робота. Відповідно до цих принципів виділено сім основних породних типів і мала група декоративних собак неясного походження.

* Лайки, шпіци і парії.
* Хорти.
* Мастифи.
* Гончаки.
* Собаки по птиці.
* Вівчарки.
* Тер'єри, пінчери і шнуцери.
* Декоративні собаки неясного походження.

Спеціальне дресирування спрямоване на вироблення в собаки навичок, потрібних для використання її в певних видах служби: захисно-караульній, сторожовій, розшуковій тощо. Для кожного виду служби в собаки виробляються певні спеціальні навички — наприклад, недовірливе ставлення до сторонніх, робота по сліду, пошук руди за її запахом і т. ін. Дресирування за спеціальним курсом розпочинають після того, як собака успішно пройшов курс загального дресирування.

Дуже важливо правильно визначити, за яким видом спеціальної служби доцільніше дресирувати собаку. Наприклад, собаку з чітко вираженою активно-оборонною реакцією, сильного, з гострим слухом і нюхом доцільно дресирувати для захисно-караульної та розшукової служб; собаку ласкавого, довірливого до людей — як провідника сліпих, а також для рудопошукової та газорозвідувальної служб.

У визначенні придатності собаки до дресирування з того чи іншого виду спеціальної служби обов'язково потрібно враховувати: 1) породу та екстер'єр собаки, його вік, зріст, фізичний стан; 2) тип поведінки собаки, його переважаючу реакцію і міру збудливості; 3) стан органів чуття і здоров'я.

Слід відразу застерегти: для початківця собаківника-аматора це непосильне завдання. Тому, щоб правильно визначити вид спеціального дресирування, кожен собаківник-аматор повинен порадитися з кваліфікованим інструктором — бажано тим, який керував загальним дресируванням собаки. Для цього потрібно звернутися в клуб службового собаківництва.

Захисно-караульна служба призначається для охорони речей, захисту власника (дресирувальника), затримання, конвоювання і охорони людей, обшуку місцевості та вибірки речей.

Для захисно-караульної служби найбільше підходить східноєвропейська (німецька) вівчарка. Крім того, цю службу успішно несуть південноросійська вівчарка, колі, ротвейлер, ердельтер'єр. Собаки мають бути фізично міцні, росляві, достатньо збудливі, з добрим нюхом, слухом, зором і віком не старші від 3 років.

До спеціальних навичок захисно-караульних собак належать: вибирання речей за індивідуальним запахом людини; обшук місцевості; охорона речей; недовіра до сторонніх людей; навики затримання, охорони, конвоювання людей і захисту дресирувальника.

Вибирання речей людини за її запахом

Привчання собаки до вибирання речей за запахом має на меті: виробити у собаки навичку принюхуватися за командою «Нюхай!»; привчити його до чіткого вирізнення індивідуального запаху людини поміж інших запахів; привчити за певним запахом відбирати річ із таким самим запахом і приносити її дресирувальнику.

Умовними подразниками під час вироблення цієї навички є команда «Нюхай!» і жест — викидання правою руки в бік предметів, розкладених для вибирання. Допоможні умовні подразники — команда «Апорт!»; предмет дресирувальника, що відповідає цій команді, вигук «Добре!». Безумовні подразники — ласощі й погладжування.

У перший період дресирування в собаки виробляється навичка вибирати речі за запахом свого дресирувальника, для чого використовується апортувальний предмет. Помічник дресирувальника на відкритому місці, де немає будь-яких сильних запахів та інших подразників, кладе в один ряд на відстані 20 — 30 сантиметрів одне від одного 2 — 3 предмети, аналогічних апортувальному предметові дресирувальника.

Сторожові собаки призначені для своєчасного сповіщення своєю поведінкою (настороженістю, прагненням рухатися вперед, але без гавкання чи скавучання) про появу сторонніх людей, для їх затримання і конвоювання, а також розшуку людей по свіжих слідах.

Для сторожової служби найбільш придатна східноєвропейська (німецька) вівчарка, але можуть використовуватися собаки й інших порід — ердельтер'єр, наприклад. Собаки, відібрані для дресирування, повинні бути середнього або вище від середнього зросту, мати гострий зір, добрий нюх і слух, середню збуджуваність.

Від дресирувальника сторожової собаки вимагаються велика витримка і швидка реакція на поведінку собаки. Дресирувальник повинен ретельно інструктувати перед кожним заняттям своїх помічників. Також слід частіше їх міняти.

Виробляти спеціальні навички слід після того, як у собаки буде встановлено добрий контакт із дресирувальником, вироблено навички руху поруч із дресирувальником, а також навички на команди «До мене!», «Сидіти!», «Апорт!», «Фу!».

Виховання сміливості, навички захисту дресирувальника (господаря) проводяться за методикою дресирування собак для захисно-караульної служби. Треба лише мати на увазі, що розвиток агресивності в собак, призначених для сторожової служби, має відбуватися з урахуванням особливостей їхньої поведінки. Собак злостивих не рекомендується багато дресирувати з розвитку агресивності, оскільки в них згодом, під час вироблення навичок несення сторожової служби, буде складно виробити витримку (не гавкати при наближенні сторонніх людей тощо).

У собак незлих, флегматичних агресивність треба розвивати більше, щоб на цій основі можна було успішно привчити їх до пошуку людини за її запахом, затримання цієї людини і захисту хазяїна від нападу.

Основне призначення пошукових собак — розшук людей за їх невидимими, запаховими слідами, затримання і конвоювання затриманих. Крім того, вони використовуються для обшуку місцевості і приміщень із метою виявлення людей, що ховаються, їхніх речей та слідів, а також для сторожової служби, вибірки людини і речі.

На відміну від сторожових собак, розшукові можуть відпрацьовувати сліди не тільки свіжі («гарячі»), а й середньої і більшої давності (до 10 −12 годин з часу прокладення слідів і більше). Тому дресирування собак для пошукової служби потребує більше часу, майстерності і наполегливості від дресирувальника, ніж для інших видів служби.

Найкращою, неперевершеною собакою для пошукової служби є східноєвропейська (німецька) вівчарка. Крім того, до розшукової служби можна готувати ердельтер'єра, шотландську вівчарку колі, ротвейлера і деяких інших собак. Проте слід мати на увазі, що в них менше здібностей до цієї служби.

Собаки, яких відбирають для дресирування, мають бути фізично розвиненими, витривалими, мати добрий зір, слух, високорозвинений нюх, вік не старший за 3 роки.

Високі вимоги ставляться також до дресирувальників та їхніх помічників. Вони повинні бути спостережливі, витримані, терплячі. Від них потрібне знання основ теорії і практики дресирування собак. Бажано, щоб дресирувальники мали уявлення і про слідопитство, тобто про сліди, які залишають на місцевості люди, тварини та транспортні засоби, і про способи пошуку людей, тварин і транспортних засобів за їхніми видимими слідами.

Дресирування собак для пошукової служби розпочинають після вироблення навичок загального дресирування. Спочатку собак привчають до вибірки речей і вибірки людини за запахом її речі. Далі переходять до розвитку сміливості і поміркованої агресивності, затримання людини, пошуку людини за слідами, обшуку місцевості і приміщень, сторожування на місці і в русі.

Собак цієї служби призначені для перенесення невеликих (вагою не більш як 20% живої ваги собаки) вантажів між двома дресирувальниками (постами), а також для розшуку людей за їхніми слідами. Такі собаки можуть використовуватися в роботі геологічно-розвідувальних партій, туристських груп і в пошукових партіях із розшуку людей, що заблукали в лісі, горах, іншій місцевості.

Для дресирування у цій службі можуть використовуватися собаки різних порід: східноєвропейські (німецькі) вівчарки, ердельтер’єри, шотландські вівчарки колі, чорні тер'єри тощо.

Собак для цієї служби підбирають фізично сильних і витривалих, із розвиненим почуттям прив'язаності до людини, які добре орієнтуються на різній місцевості. Дуже злі та боягузливі собаки для цієї мети непридатні.

Основним принципом дресирування у цій службі є виховання в собаки однакової прив'язаності до двох людей і прагнення знайти одного з них, що відсутній на даному посту. Постом називається місце, де перебуває дресирувальник, а шлях пересування (пробігу) між двома постами називається маршрутом піднесення легких вантажів До спеціальних навичок собак-підношувачів легких вантажів та шукачів людей належать:

* Навченість до двох дресирувальників.
* Пересування (пробіг) між двома постами.
* Пошук по слідах дресирувальника, що перемістився на інший пост, і пошук людини, що заблукала.
* Навченість до в'юку і перенесення вантажів.

Спеціальне дресирування можна починати, коли в собаки виробляться навички загального дресирування і його буде привчено до двох дресирувальників. Насамперед у собаки виробляють навик пересування (пробігу) між двома постами на відстань 300 — 400 метрів, далі його привчають до пошуку дресирувальника, що перемістився на інший пост.

До перенесення вантажів собаку привчають після того, як його буде навчено до в'юку і він почне безвідмовно пересуватися з одного поста на інший. Навичка пошуку людини за її слідом виробляється у спеціальному курсі дресирування.

Собака — помічник сліпого призначається для надання допомоги сліпому в орієнтуванні на місцевості і для заміни допомоги іншої (зрячої) людини. Для дресирування до цієї служби можуть використовуватися службові собаки різних порід: не дуже великі, але й не дрібні — від 50 до 68 сантиметрів зросту, урівноважені, спокійні, довірливі, з добре розвиненим зором і слухом.

Початкове дресирування собаки проводить дресирувальник, який повинен добре вивчити рухи сліпого в різних умовах, на різній місцевості і вміло наслідувати йому, використовуючи при цьому ціпок або звичайну палицю. Під час тренування собаки для допомоги сліпому потрібна також участь помічника. Таким помічником можу бути громадський інструктор клубу службового собаківництва або хтось із членів сім'ї сліпого.

До дресирування за спеціальним курсом у собаки мають бути вироблені загальнодисциплінарні навички. До того ж собака повинен бути дуже слухняним.

До спеціальних навичок собак — провідників сліпих належать: рух попереду сліпого шляхом, вільним від перешкод, із зміною темпу руху; виконання поворотів у різних напрямках; зупинка перед перешкодами та їх обхід; підйом сходами, природних підвищеннях і спуск із них; правильний рух (водіння сліпого) в умовах населених пунктів; водіння сліпого за певним маршрутом.

Для дресирування і використання собаки — провідника сліпого потрібна спеціальна шлейка. Вона складається з грудного ременя (ширина до 25 міліметрів, довжина до 80 сантиметрів) з пряжкою на кінці. До цього ременя за 18 — 20 сантиметрів від пряжки кріпиться поперечний ремінь завдовжки до 20 сантиметрів, що також має пряжку. Другий поперечний ремінь (завдовжки до 45 сантиметрів) кріпиться до грудного ременя за 24 сантиметра від першого. На кінці його є отвори для застібання.

У поперечний ремінь за 10 сантиметрів від грудного вшивають кільця для кріплення повідцевої дужки. Між кільцями нашивають обмежувачі з м'якої шкіри завдовжки 10 сантиметрів; між ними і грудним ременем залишають люфт у 5 — 8 сантиметрів. Обмежувачі одним кільцем щільно кріпляться до поперечного ременя, другим — на відстані 5 −7 сантиметрів від нього.

Повідцеву дужку роблять із дроту (залізного, мідного тощо) діаметром 4 — 5 міліметрів і завдовжки до 100 сантиметрів. Стрижень дроту щільно обшивають м'якою шкірою, підбитою тканиною. До кінців дужки міцно пришивають пряжки для кріплення до кілець поперечних ременів.