На відкритих ландшафтах степів і пустель найбільш цінними якостями для мисливських псів були прудкість і гарний зір, на що і був спрямований відбір цих тварин. Так формувався первісний фізичний тип предків наших хортів, легконогих, прудких і зірких.

Протягом багатьох віків, до винайдення скорострільної вогнепальної зброї та іншої техніки, що надала людині в полюванні на диких тварин повну перевагу над ними, швидкий хорт, добрий кінь, ловецький птах та вміння добре стріляти з лука були запорукою вдалих ловів для степового мисливця. За тисячоліття відбору з первісного, вовкоподібного собаки сформувалися породи сучасних хортів, з яких чи не найбільш давньою є - тази-салюкі, що в недавньому минулому була розповсюджена практично по всьому степовому й пустельному простору Євразії та Північної Африки. В різних регіонах, відповідно до тамтешніх умов, сформувалися місцеві породні різновиди з різними назвами у різних народів, та, безумовно, спільним є походження всіх нині існуючих тази, салюкі, слюггі, тайганів та ін.
Степова частина України, а в давнину вона займала значно більшу територію ніж тепер, також є частиною великого євразійського степу - Турану. Коли на наших землях з'явилися перші хорти зараз важко сказати. На скіфських зображеннях уже можна бачити хортоподібних псів, які були священними тваринами для туранців-скіфів, та й саме наше слово собака походить від скіфського - «spaka» (скіфи та їхні родичі сармати розмовляли мовами іранської групи). Давньоруські князі та їхні дружинники теж мали ловецьких - «лоших» (можливо, правильно було б - ловчих) собак, правда, стверджувати, що це були саме хорти з певністю не можна. Але, вже з появою в північному причорномор'ї татар-мусульман, хорти типу тази тут з'являються напевно, невипадково й назву свою вони отримали саме від імені тутешніх татар - Кримки.
Даби уникнути зайвих дискусій щодо назви породи, наведу цитату з книги корифея мисливського собаківництва ХІХ ст. - Петра Мачеваріанова - « Записки псового охотника Симбирской губении», Москва 1876., перевидано - Минск «Полифакт» 1991, стор. 43: «Всех борзых собак восточной породы, имеющих длинные висячие уши, охотники называют КРЫМСКИМИ или КРЫМКАМИ. Из Азии ли они, с Кавказа, из Крыма, из Молдавии ли, все крымки.»

Саме так звалася ця порода на теренах Російської імперії до революції 1917-20 рр. Після того, як в СРСР були сформовані офіційні собаківницькі організації та розпочалося цілеспрямоване формування нових заводських порід на базі місцевих, були створені стандарти цих порід та присвоєні їм офіційні назви. Наші кримки стали називатися так, як їх називали в Казахстані та Середній Азії, тобто азіатським своїм ім'ям - тази, адже відомо, як російсько-совєтська влада ставилася до кримських татар і чим це для них закінчилося. І до сьогодні, і це в незалежній, начебто, Україні, постсовдепівське населення Криму разом з московським своїми покровителями, оголошує цей прекрасний край «истиннорусскими землями», а корінні мешканці влачать на своїй рідній землі існування людей другого сорту і не до кримок їм нині, аби вижити.
До Другої Світової війни, тази на території Казахстану була промисловою мисливською породою, із допомогою тази там здобувалися щорічно десятки тисяч шкур лисиці та інших хутряних звірів. Але в подальші роки, особливо після освоєння цілинних земель, з навалою прийшлого населення, ситуація з тази різко погіршилася. Зникнення значної частини мисливських угідь, витіснення казахів зі своїх рідних теренів мільйонами переселенців, привнесення нового способу життя, не притаманного корінним мешканцям, втрата національних традицій, призвели до виродження і майже повного зникнення хортів у Казахстані та інших республіках Середньої Азії. Якщо до Війни кількість тази була кілька тисяч тільки в Казахстані, то до початку 90-х років, на всьому просторі СРСР, залишалося дві-три сотні собак, що більш-менш відповідали породним вимогам, а високопородних - десятки.

Ситуація з хортами в Україні після приходу на наші землі совєтів стала катастрофічною. Хорти були оголошені «панськими собаками», тобто «классовочуждим элементом» і заборонені. Більшовики та «повсталі народні маси» просто вішали хортів на подвір'ях разом з господарями, коли ті не встигали втекти. Таким чином, обидві наші породи цих незрівнянних бігунів зникли з українських земель. Хіба що, десь у місті, хтось тримав хорта просто як декоративного собаку, а от у поля було зась.
Та, на щастя, ще збереглися тази в азіатській частині колишнього СРСР та українські хорти в степовій зоні Росії, яких росіяни спритно назвали «русская хортая бозая», не задумуючись над тим, що і «борзий» (по-російськи - «борзой») і «хортий» мають одне значення - прудкий, швидкий. Тільки слова ці слов'янами запозичені в прадавні часи з різних мов. От що бачимо у книзі доктора філологічних наук Костятина Тищенка - «Етномовна історія прадавньої України» Київ 2008, «Аквілон-Плюс» на стор. 63: хорт - від старослов'янського хъртъ (тут літера «ъ» читається не так, як в сучасній російській, а так, як у болгарській, тобто це - неясний задній голосний, щось середнє між «о» і «ы») походить від іранського hrta - швидкий, і далі, борзий - старосл. бързъ від балтійського (литовського) burzdus - швидкий. От і маємо - масло масляне, як тільки тепер не обзивають наших хортів у себе на батьківщині, і хрота хорта, і хорта борза, і хортяки і ще казна як. Здається пора вже присвоїти їм належне ім'я - Український хорт.
Мало їх нині в Україні, прикро мало. На останній Всеукраїнський виставці мисливських собак, що пройшла у Києві 3-4 липня 2010 року, був представлений лише один Український хорт та одна кримка-тази і безліч грейгаундів та російських псових. І чому ми такі ласі на все закордонне? Замість того, щоб відроджувати й множити своє - рідне, кидаємось на чуже, як до браги свині.

Дорогі українські мисливці, хортятники, схаменіться, адже Господь подарував нам такі перлини зі своїх багатств земних, як дві наші незрівняні породи хортів. Збережемо ж наші скарби!